Виробництво цукру в Україні: проблеми і перспективи конкурентноздатності даної галузі

Існує істотний брак багатьох ресурсів, необхідних для розвитку української цукрової промисловості. Це, насамперед, капітал, енергія та добрива. За кожен КВт енергії, кожну тонну добрив, витрачені на виробництво цукру в Україні, треба заплатити, до того ж їх уже не можна буде використати в інших галузях. Те саме стосується й кожної гривні інвестицій. Виграє чи програє Україна від того, що ці обмежені ресурси буде використано саме на виробництво цукру, а не на інші цілі, залежить від відносної конкурентоспроможності виробництва цукру. Той факт, що галузь історично відігравала в певній країні істотну роль, не означає, що ця галузь автоматично є конкурентоспроможною.

Виробництво цукру в Україні

У минулому виробництво цукру в Україні визначалось планом, а тому, з погляду критеріїв ринкової економіки, тут не обійшлось без істотних викривлень. Сприятливі агрокліматичні умови, які переважають в Україні, також автоматично не гарантують конкурентоспроможність. По-перше, високі врожаї цукрових буряків самі по собі не є достатньою умовою для, конкурентоспроможності виробництва цукру, бо кінцевий продукт – цукор – являє собою поєднання виробництва цукрового буряку та його переробки. Без ефективної переробної промисловості, навіть найкращі врожаї буряку не принесуть користі. По-друге, високоякісні українські грунти також обмежені. Поля, які можуть давати 80-90 т цукрового буряку з гектара, можуть також давати найвищі врожаї, скажімо, пшениці, соняшнику чи інших культур. Рішення про те, щоб засіяти гектар насінням цукрових буряків, одночасно є рішенням не засівати цей гектар насінням пшениці чи якоїсь іншої культури. Якщо прибуток, що його можна одержати від пшениці чи іншої культури, перевищує прибуток від цукрового буряку, тоді це рішення не є оптимальним з економічного погляду, хоч яким вражаючим буде врожай цукрового буряку з чисто агрономічної точки зору.

Виробництво цукру в Україні буде конкурентоспроможним лише тоді, коли доходи від продажу цукру на міжнародному ринку перевищуватимуть сумарні витрати на виробництво цього цукру, оцінені у світових цінах. Визначити відповідні світові ціни на цукор та такі фактори виробництва, як енергія чи добрива, відносно легко, оскільки ці продукти добре визначені, достатньо гомогенні, крім того вони продаються на міжнародному ринку. А от визначити світові ціни на такий фактор виробництва, як земля, набагато складніше, бо земля не продається на міжнародному ринку. У таких випадах економісти застосовують концепцію оптимальних витрат.

Оптимальною витратою щодо певного фактора виробництва є прибуток, який він може принести при найкращому можливому альтернативному використанні. Звідси, оптимальною витратою гектара землі, що використовується для виробництва цукру, є найвищий прибуток, який може принести цей гектар, якщо на ньому посадити якусь іншу культуру, наприклад, пшеницю. Більше того, при оцінці фактичних економічних витрат виробництва цукру слід враховувати знос обладнання на цих заводах.

Цінова політика на ринку цукру

Слід також зважати на той факт, що, хоча ціни на енергію в Україні зросли, вони все ще не досягли світового рівня. Собівартість цукру, виробленого цукровими заводами в Україні, складає у кращому випадку близько 450 дол. США за тонну (або 20 центів за фунт), сягаючи аж 750-850 доларів за тонну (35-40 центів за фунт ) у багатьох інших випадках. Вищі чи нижчі ці оціночні витрати за світові ціни на білий цукор? Єдиної світової ціни на цукор не існує. Натомість, на світових ринках постійно застосовують декілька цін на цукор. Ці ціни відрізняються, залежно від якості та ступеня очищення конкретного цукру (сирець це чи білий цукор, колір, вміст золи, вологість), а також від умов поставки (дата, наявність упаковки, місце, ціна СІF чи FОВ). Хоча ці ціни справді відрізняються, але вони тісно взаємопов’язані, оскільки арбітраж гарантує, що коливання цін на одному ринку швидко позначається на інших ринках. Широко застосовується такий показник світової ціни на цукор, як так звана ціна ІSА. Ціна ІSА – це середня величина декількох цін на цукор-сирець. Цукор-сирець продають інтенсивніше, ніж білий цукор, бо білий цукор є чутливим харчовим продуктом, який слід захищати від вологи та забруднень, тому транспортування його насипом на великі відстані є ризиковним та дорогим. Оскільки український цукор через його низьку якість на світових ринках можна реалізувати лише із знижкою, ці ціни на білий цукор являють собою верхню межу ціни на український цукор на світовому ринку, а ціна ІSА, яка переважно буває нижчою на 3-4 центи за фунт, є нижньою межею. Загалом, український цукор можна оцінити десь на рівні від 200 до 260 дол. США за т (9-12 центів за фунт). Ціна ІSА завжди, за винятком двох міжнародних товарних “криз” у 70-х роках, була нижчою від 13 центів за фунт (290 дол. США за т), протягом тривалих періодів вона залишалась навіть нижчою за 10 центів за фунт (220 дол. США за т). Аналітики Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та інших організацій не прогнозують можливостей зростання цього рівня цін у найближчі роки. Нинішня ситуація, що характеризується надлишковою пропозицією на світових ринках, ще більше ускладнилася б, якби Україна істотно збільшила експорт цукру, тим самим додатково збільшивши тиск на ціни в бік їх зниження.

Аналіз проблеми Україна має давню традицію виробництва та експорту цукру. Для багатьох українців нема жодного сумніву, що цукор повинен і буде відігравати вирішальну роль у сільському господарстві країни. За останні роки, однак, цукрове виробництво в Україні істотно скоротилось.

Цукрові заводи працюють збитково, а доходи від експорту цукру зійшли практично нанівець. Криза початку 90-х, охопивши всі галузі агропромислового комплексу, особливо відчутно позначилась на цукробуряковому виробництві і призвела до глибокого занепаду буряківництва як провідної рослинницької галузі та руйнування матеріально-ресурсного потенціалу цукрової промисловості.

Однак, українські цукрові заводи внаслідок скорочення посівних площ та падіння врожайності хоч і знижували обсяги виробництва цукру, проте ще трималися на плаву. Така ситуація тривала до 1996 року. Бо саме тоді Росія, що була основним споживачем нашого білого золота, ввела проти нього високе ввізне мито – 40 відсотків вартості. Україна не змогла заповнювати навіть невеликі експортні квоти на цукор. Цукрозаводи відчули серйозні проблеми. Гостро забракло обігових коштів, переробка сировини почала провадитися виключно за давальницькими схемами, тобто обходитися без грошей. Площі посівів скоротилися з 1605 тис. га у 1990 році до 747 тис. га у 2000 році. Врожайність цукрових буряків знизилась з 276 ц/га у 1990 році до 177 ц/га у 2000 році. Валовий збір зменшився з 44264 млн тонн до 13199 млн тонн у 2000 році.

В результаті руйнування системи оптової торгівлі цукром втрати зовнішніх ринків його збуту, бартеризації розрахунків та диспаритету цін на матеріально-технічні ресурси і цукор, реалізація його здійснювалася за цінами нижче собівартості. Це призвело до вимивання обігових коштів у бурякосіючих господарств і цукрових заводів. Протягом останніх років бурякоцукрова галузь терпіла збитки. Кількість збиткових цукрових заводів – 165 або 86 відсотків. Якщо порівняти кредиторську заборгованість цукрових заводів з дебіторською, а це відповідно 1,6 та 0,4 млрд. грн., то кредиторська заборгованість перевищує дебіторську в 4 рази. У ряді цукрових заводів ці показники ще гірші. Практично галузь повинна працювати цілий рік тільки на погашення боргів. Тобто, ситуація, яка склалася у цукровій промисловості України, може призвести до фактичного руйнування галузі. Низький ступінь вилучення цукру – менше 60 відсотків – є результатом роботи підприємств з коротким терміном сокодобування (протягом 1-2 тижнів). При цьому багато цукру на таких заводах безповоротно втрачається. Це свідчить про недоцільність запуску цукрових заводів на 2 тижні, оскільки підприємства мають лише збитки, тому що собівартість 1 тонни цукру при цьому становить близько 3500 гривень, що більше середньої собівартості по Україні у 3 - 4 раза. Загалом цукробурякове виробництво в нашій державі перетворилося з експортно-стратегічної галузі економіки на дотаційну, що реально загрожує неповним забезпеченням навіть власних потреб цим важливим продуктом.

Отже основними причинами кризових явищ у бурякоцукровій галузі є:

• загальна економічна криза і послаблення ролі держави у розвитку бурякоцукрового виробництва;
• втрата економічної зацікавленості виробників у вирощуванні цукросировини;
• недосконалість механізмів економічного регулювання виробництва, що призвело до серйозних соціальних наслідків – втрати робочих місць, зниження рівня заробітної плати, росту забіоргованості, зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів;
• незавершеність і недосконалість приватизаційних процесів у бурякоцукровій галузі;
• порушення цінового паритету, що спричинило вимивання обігових коштів спочатку сільськогосподарських товаровиробників, а згодом і цукрової промисловості;
• втрата зовнішніх ринків збуту цукру;
• практична відсутність кредитування виробника, щог вимушено призвело до переходу на давальницькі схеми переробки сировини і бартерні відносини у галузі;
• нерозвиненість ринкових відносин у сфері виробництва, переробки і реалізації цукру;
• інтервенція на український ринок цукру з тростини, цукромістких продуктів та насіння;
• майже повна відсутність інвестицій у галузь, її непривабливість для вітчизняних і зарубіжних стратегічних інвесторів;
• відсутність чіткого законодавства та правових основ організації виробництва та регулювання ринку цукру;
• різке скорочення матеріально-технічного забезпечення буряко-сіючих господарств і цукрових заводів.

Пропозиції до розв’язання проблеми Відродження та подальший розвиток цукробурякового підкомплексу України потребує комплексної системи постійних і довгострокових заходів на рівні державної програми з відповідними законодавчими і регулюючими механізмами. Для розв’язання проблеми необхідно забезпечити структурні, функціональні, енергетичні, сировинні та інвестиційні зміни.

Щодо конкретних пропозицій до вирішення проблем я можу запропонувати наступні дії:

• Розробка програм реструктуризації та технічного переобладнання галузі.
• Формування державної політики в сфері виробництва цукрових буряків і цукру та оптової торгівлі цукром, спрямованої на захист економічних інтересів держави, прав споживачів і вітчизняних товаровиробників.
• Розробка і здійснення програм організації виробництва обладнання, приладів, машин та систем для підприємств бурякоцукрового комплексу.
• Розробка нормативно-законодавчої бази щодо формування і подальшого функціонування ринку цукру.
• Інтеграція товаровиробників і переробників цукросировини з метою збільшення обсягів виробництва цукрових буряків, здешевлення їх вартості та підвищення якості.
• Ініціювання заходів для запобігання незаконного ввезення цукру, цукромісних продуктів та насіння цукрових буряків.
• Розробка спільної програми дій на цукровому ринку країн СНД з метою визначення концепції і вироблення загальної стратегії його формування.
• Співпраця із спілками цукровиробників та трейдерами ринку цукру країн СНД та країн далекого зарубіжжя.
• Співробітництво з країнами, які не мають власного цукрового виробництва (наприклад країни Закавказзя).Тут співробітництво має будуватись на умовах міждержавної виробничої кооперації, використовуючи можливості українських цукрових заводів по переробці цукру-сирцю тростинного.
• Вивчення і розповсюдження передового світового досвіду в галузі буряківництва та цукроваріння.
• Організація міжнародного навчання спеціалістів, проведення міжнародних виставок, ярмарок аукціонів, відряджень українських фахівців за кордон та прийому іноземних партнерів.
• Створення єдиної електронної інформаційної мережі підприємств і організацій бурякоцукрового комплексу.
• Створення інформаційно-технічної бази даних, що стосується виробництва та оптової торгівлі цукром.
• Розробка класифікаторів, стандартів на насіння і фабричні цукрові буряки, товарів експлуатаційної надійності, безпеки та ін.
• Створення вітчизняних і спільних високопродуктивних гібридів з високою якістю насіння та технологічними якостями сировини.
• Збільшення питомої ваги високопродуктивних гібридів з переходом на них протягом 2-3 років на всій площі.
• Забезпечення внутрішньої сертифікації насіння еліти і фабричної генерації з видачею сертифіката встановленої форми.
• Вирішення питання щодо реального надання пільгових кредитів, як це передбачено Законом України “Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру”.
• Здійснення оснащення машинно-технологічних станцій при цукрових заводах та забезпечення необхідною кількістю засобів захисту рослин за рахунок виділення коштів по лізингу.
• Передбачити державну підтримку в забезпеченні цукрових заводів, паливно-мастильними матеріалами.
• Визначення на конкурсних засадах базових підприємств, які будуть працювати для забезпечення цукром внутрішнього ринку України.
• Переорієнтація цукрових заводів на виробництво цукровмісних продуктів (меляса, сиропи та інш.) для випуску паливного етанолу, використовуючи наявну нормативно-правову базу та напрацьований досвід.

Обґрунтування пропозицій і вибір альтернатив Подолання кризової ситуації й відродження конкурентоспроможності українського цукру на світовому ринку стало національною проблемою, розв’язання якої водночас на макро- і мікрорівнях має не тільки важливе економічне, а й політичне значення.

Тож зусилля державних владних структур у центрі, їхніх органів в областях та районах, а також виробничо-господарських формувань на місцях мають спрямовуватися насамперед на організацію відновлення виробництва цукрових буряків з одночасним значним підвищенням його ефективності, здійсненням реконструкції та технічного переоснащення цукрових заводів, застосуванням нових організаційно-правових форм інтеграції виробництва цукрової сировини та її промислової переробки. Керуючись відомою тезою про те, що “цукор виробляється на полі, а не на заводі”, відродження галузі українського буряківництва слід почати з запровадження сучасних високоінтенсивних ресурсозберігаючих технологій насамперед на найбільш бурякопридатних грунтах зі сприятливими кліматичними умовами, що відповідають лісостеповій зоні України.

Держава мала б створити бурякосійним підприємствам умови для одержання необхідних довгострокових кредитів на придбання технологічних машин і знарядь, пально-мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин від хвороб, шкідників та бур’янів. Вектор усіх організаційно-технологічних і економічних заходів має спрямовуватися на збільшення урожайності та валових зборів. Тільки підвищивши в 1,8 – 2 рази урожайність цукрових буряків, можна забезпечити їх рентабельне вирощування. Водночас важливо стабілізувати на оптимальному рівні посівні площі.

Аналіз свідчить, що в Україні під цукрові буряки доцільно щорічно виділяти 1,1 – 1,2 млн. га орних земель у регіонах із бурякопридатними грунтами, достатньою кількістю опадів та необхідним запасом робочої сили. Це відповідає насамперед умовам Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Харківської, частково Львівської, Рівненської, Волинської та Житомирської областей. У найближчі два-три роки урожайність цукрових буряків в Україні слід довести до 300–350, а через чотири-п’ять років – до 400–500 ц/га. Таким чином валовий збір цукрової сировини може досягти 40 млн. т, а виробництво цукру, при 14% його виходу – 5-5,3 млн. тонн. Це дозволить щорічно виділяти на експортні поставки до 3-3,5 млн. тонн цукру.

Реальними ринками збуту української продукції є насамперед Європа, східноазійські країни та Близький Схід. Якщо порівняти карту зон бурякосіяння з дислокацією цукроварень, то побачимо значні розбіжності у рівнях концентрації двох складових. Річ у тім, що ми вкладали кошти у реставрацію, капітальний ремонт діючих заводів, віддаляючи тим самим прогрес галузі. Натомість ринкові умови потребують як сучасних підприємств, так і повного перекроювання галузевої і територіальної структур. Тим більше, що аналогічну “революцію” у цукровій промисловості здійснили західноєвропейські країни. Вивели з експлуатації малопотужні неперспективні і нерентабельні підприємства, наростили потужності діючих, реконструювали, і ось що вийшло.

Середньодобова потужність цукрових заводів у Нідерландах становить 12,1 тис. т буряків, Австрії – 9, Франції – 8,7, США – 5,2 тис. т. А в Україні – 2,67 тис. т буряків. Свого часу було прийнято закон про регулювання ринку цукру. В цілому він створив позитивну тенденцію до оздоровлення галузі. Проте є проблемні аспекти, на які варто звернути увагу. Найперше - це квотування цукру. Весною погоджену з облдержадміністрацією заявку заводи подають до Києва, де її затверджують. Однак реальна картина можливостей кожного заводу вимальовується лише з початком сезону цукроваріння.Група квоти “А” передбачає реалізацію продукції на внутрішньому ринку. Як правило, одні підприємства не виходять на обсяги квоти, а інші виробляють надлишок. Відтак наш цукор іде за кордон, а звідти (в рамках режиму вільної торгівлі з Росією, Білоруссю, Молдовою) надходить інший. Тобто інвестуємо закордонного товаровиробника.

Проте, поруч із нерозв’язаними проблемами, в галузі є й позитивні приклади. У їх числі – успішна робота найпотужнішого в Черкаській області й одного з найбільших в Україні Пальмірського цукрового заводу, який належить компанії “Укррос”. Добрий урожай нинішньої осені зібрано завдяки тому, що в зону бурякосіяння компанія інвестувала 14,7 млн. грн. Тут уже заготовили понад 380 тис. тонни цукрових буряків. На заводах “Укрросу” – у Пальмірі, Куп’янську й Чорткові – тепер щодоби випускають до 18 тис. т цукру. Продукція відповідає високим стандартам якості і постачається фірмам, орієнтованим на високоточні харчові технології. Однак за кордоном на кожному з таких підприємств нині переробляють за добу понад 20 тис. т буряків, завезених із полів у радіусі 200 км. Тож наші досягнення поки що відносні.

Розвитку Пальмірського заводу неабияк сприяє його 30-річний вік, тоді як багато інших підприємств галузі вже подолали 100-річний рубіж. В основі технічної політики тут – впровадження енергозберігаючих технологій. Заводчани сповна пожинають плоди технічних рішень тих років, коли надмірне споживання енергоносіїв нікого особливо не турбувало. У 80-х завод не було повністю реконструйовано з тритисячника на шеститисячник, і тепер він працює з виведенням сиропу, який потім доводиться повторно нагрівати, випарювати, очищувати, тобто додатково витрачатися. Тут уже два роки вкладають гроші в те, щоб відмовитися від застарілої технології, не спалювати зайвий газ і електроенергію. А йдеться про чималі суми – тільки цього року в реконструкцію виробництва вкладено майже 20 млн. грн. Проте модернізація й освоєння нових технологій – це лише частина айсберга, що називається перебудовою галузі.

Звичайно, врожайності порядку 40-50 т/га можна було б досягти в Україні, застосовуючи “звичну” наявну технологію. У 90-х роках в Україні під цукровим буряком було приблизно 1,4 млн. га, тож за такої врожайності можна було б зібрати приблизно 60-75 млн. т. Звичайно, аби досягти такого врожаю треба було б збільшити витрати на фактори виробництва (застосування насіння, добрив, гербіцидів та пестицидів), а отже, зросли б і змінні витрати. Ці витрати, рахуючи грубо, становитимуть приблизно 450 дол. США/га, тобто потрібний короткостроковий кредит на суму приблизно 650 млн, дол. США/рік. Крім того, потрібно було б здійснити середньо- та довгострокові вкладення в техніку і таке інше приблизно на таку саму суму. Ясно, що держава не в змозі спрямовувати на це такі кошти.

Вплив відновлення виробництва цукрового буряку на цукрову галузь України

Отже, відновлення виробництва цукрового буряку в Україні залежатиме від приватних внутрішніх та іноземних інвестицій. Отже, необхідною умовою підвищення виробництва цукрового буряку в Україні є істотне поліпшення інвестиційного клімату. Звичайно, самого лише сприятливого інвестиційного клімату недостатньо, щоб залучити інвестиції в українську цукрову промисловість. Приватні інвестори лише тоді надаватимуть капітал, коли будуть впевнені у конкурентній рентабельності своїх інвестицій. А це, в свою чергу, залежить від конкурентоспроможності виробництва цукру в Україні.

Зауважимо, що великі експортери цукру, такі як країни ЄС, змогли підтримати свою цукрову промисловість лише за дуже високими протекціоністськими стінами контролю за імпортом, квот та субсидій, які коштували платникам податків та споживачам мільярди доларів США чи ЕКЮ протягом багатьох років. Очевидно, що Україна не може собі дозволити обтяжувати у такий спосіб свою економіку. Це не означає, що виробництво цукру в Україні слід зовсім припинити.

В зв’язку з високими транспортними витратами українські цукрові заводи, ймовірно, й надалі користуватимуться конкурентною перевагою над імпортерами на місцевому ринку, навіть якщо й не зможуть конкурувати на міжнародному ринку. Однак неясно, чи ці заводи мають переробляти цукровий буряк, вирощений в Україні, чи, може, натомість перейти на переробку імпортованого сирцю.

Поблизу портів, наприклад, в Одеському регіоні, можливо вигідніше виробляти цукор з імпортованого сирцю, ніж із цукрового буряку, вирощеного в Україні. Вирішити питання про те, де будувати й експлуатувати цукроочисні заводи непросто. З одного боку, витрати на сировину можна звести до мінімуму, розташовуючи такі заводи ближче до портів чи великих виробничих центрів; з іншого боку, витрати на збут продукції зменшуються, коли виробництво наблизити до великих центрів споживання, якими є великі міста та великі споживачі, як от кондитерські підприємства та виробники безалкогольних напоїв. Сучасні цукроочисні заводи можна обладнати так, що вони зможуть переробляти як цукрові буряки, так і імпортований сирець. На такому заводі після закінчення бурякової кампанії можна продовжувати виробництво перейшовши на переробку імпортного сирцю, таким чином, можна зменшити період, протягом якого завод стоїть без роботи, та зменшити витрати.

В Україні такі цукроочисні заводи можуть бути ключем до конкурентоспроможного виробництва цукру. Однак це означає, що успішний експорт продукції української цукрової промисловості може залежати від ліберальної політики щодо імпортування сирцю. Політика, що робить імпортований сирець дорожчим, а тим самим змушує цукрові заводи повністю переходити тільки на переробку цукрових буряків, може створити переваги для виробників цукрових буряків в короткостроковій перспективі, але вона завдасть невиліковної шкоди здоров’ю галузі в цілому.

В довгостроковій перспективі це не може бути в інтересах переробників чи виробників цукрового буряку. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями Як часто буває, коли галузь опиняється під конкурентним тиском і починає зазнавати збитків, українська цукрова промисловість, на чолі якої стоїть “Укрцукор”, вдалася до лобіювання з метою одержати підтримку від держави. Це веде до сегментації цукрового ринку в Україні. В міру того, як дедалі більше цукрових заводів почали терпіти збитки, а деякі навіть були змушені припинити виробництво, почали циркулювати пропозиції щодо зміни організації ринку цукру.

Спільним у всіх цих пропозиціях було те, що вони закликали повернутись до стану, коли ринок цукру більшою мірою регулювався державою, а також збільшити вертикальну координацію між виробниками та переробниками цукрового буряку в Україні. У зв’язку з цим важливо нагадати один момент, про який йшлося вище: обсяг інвестицій, необхідний для модернізації цукрової промисловості України, значно перевищує той обсяг, який може забезпечити держава. Інакше кажучи, приватні інвестиції залишатимуться критичним моментом для перебудови цукрової промисловості України.

Як зазначалось вище, успіх у минулому не може гарантувати конкурентоспроможність у майбутньому. Сучасні міжнародні цукрові ринки дуже нестабільні, до того ж вони конкурентні та заполітизовані. Зовсім не очевидно, що справді незаперечні агрокліматичні переваги України достатні для того, щоб дозволити їй конкурувати з виробниками, які мають незначні витрати на виробництво, зокрема, з виробниками тростинного цукру з Латинської Америки, Азії та Африки, а також країнами, де експортери одержують значні субсидії, як от у ЄС. У минулому ціни на цукор на світовому ринку часом падали до 8-9 центів за фунт, і не виключено, що такі періоди, коли навіть країни з найнижчими виробничими витратами, як от Бразилія, втрачали гроші, можуть настати в майбутньому.

Проте можна висунути деякі заперечення щодо висновку про неконкурентоспроможність української цукрової промисловості. У минулому український цукор іноді виявлявся конкурентоспроможним принаймні на сусідньому російському ринку. Південні регіони Росії віддалені від портів, через які завозиться імпорт, тому паритетна ціна на імпорт тут значно більша за наведені вище ціни ІSА. Крім того, на рівні цін позначився також 10%-ий податок на додану вартість та 25%-ий митний збір. Однак саме з наведених причин через високі ціни у Росії її ринок є дуже непривабливим для України у довгостроковій перспективі.

Слід очікувати з часом падіння транспортних витрат та витрат на трансакції у внутрішньоросійській торгівлі, що обумовить наближення паритетних цін на імпорт в Південній Росії до рівня світових цін. Крім того, російський ринок є дуже нестабільним, він великою мірою залежить від нічим не обгрунтованих та непередбачуваних політичних рішень, як було ясно продемонстровано введенням 25%-ої імпортного збору, що призвів до затяжних та безплідних двосторонніх переговорів про запровадження безмитної імпортної квоти для українського цукру. Тому було б дуже ризикованим ставити майбутнє української цукрової промисловості в залежність від російського ринку.

Розвиток цукрової галузі України

За цукровою галуззю стоїть не один мільйон українців, а набагато більше. Сучасний цукровий завод – це не тільки близько тисячі робочих місць, а й джерело теплової та електричної енергії, своєрідна теплоелектростанція, яка освітлює і зігріває (здебільшого – у кредит) довколишні селища та міські райони. Справді, до честі місцевих органів влади, вони взяли на свій баланс соціальні заклади (школи, бібліотеки, клуби тощо), раніше закріплені за цукрозаводами. Але з огляду на те, що податки багатьох цукрозаводів (переважно з недержавною часткою власності) головним чином формують доходи місцевих бюджетів, а завдяки спонсорству часто утримуються сільські школи, це поки що не більше, як формальність. Для мільйонів і виробників, і споживачів цукор – не лише прибутковий, а й, образно кажучи, теплий товар. Зупинка одного заводу спричинить хвилю протестів, а більш як сотні – соціальний вибух. За цих обставин у агропромислового менеджменту, якщо він не бажає загибелі донедавна процвітаючої галузі, не залишається нічого іншого, як прискорити одночасно і лібералізацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі сільгосппродукцією, і деколективізацію на селі, і адміністративну реформу органів управління АПК. Курс у цьому напрямку низкою указів Президент України вже окреслив.

Необхідні ресурси і умови Сьогодні для розвитку цукробурякового комплексу України – крім необхідності впровадження сучасних технологій вирощування цукрових буряків, достатнього забезпечення бурякосіючих господарств високоякісним насінням, мінеральними добривами і засобами хімічного захисту рослин, підвищення якості машинного парку – дедалі актуальнішого значення набуває якнайшвидша реконструкція та модернізація цукрових заводів, розширення їхніх виробничих потужностей до економічно оптимальних меж. Ряд європейських країн–виробників бурякового цукру технічно перебудовують галузь шляхом поступового виведення з експлуатації малопотужних неперспективних цукрових заводів, з нарощуванням потужностей тих підприємств, які забезпечують ефективне виготовлення продукції.

Цукрові заводи України

Середній цукровий завод в Україні може переробляти 2670 т цукрових буряків на день, що майже втричі менше, ніж в середньому по країнах ЄС, де переробляються 7500 т на день. Лише 19 із 192 заводів в Україні мають потужність понад 5000 т на день.

Багато українських цукрових заводів надзвичайно старі. Із 192 цукроварень 58 було збудовано ще до 1860 року, а ще 66 – до початку сторіччя.

У середньому українські цукрові заводи споживають на виробництво тонни цукру вдвічі більше енергії, ніж у країнах ЄС, а екстрагують лише 80% того цукру, що міститься у цукровому буряку (у Німеччині екстрагуються 85%, а на найсучасніших заводах – 90%). Якщо додати, що в буряку, який вирощується в Україні, знижений вміст цукру, то виходить, що лише 12% маси цукрового буряку екстрагується у вигляді цукру, що на 10-12% нижче від рівня ЄС.

Білий цукор, що виробляється в Україні, як правило, не відповідає міжнародним стандартам (вміст золи, колір, зернистість), тому на міжнародному ринку його можна продати лише із знижкою. Зношеність основних фондів підприємств досягла 55-85 %.Ситуація зміниться на краще не скоро, бо, як уже наголошувалося, вона залежить від багатьох факторів. Саме тому цукрові заводи працюють нині по три, а то й по два тижні на рік, що вкрай збитково.

Звідси й висока собівартість українського цукру, що є додатковим соціально-економічним навантаженням на наше населення. Звідси збитковість практично всіх підприємств підгалузі. В Україні є 39 цукрових заводів, оснащених схемами переробки сирцю тростинного цукру, які дозволяли у попередні роки переробляти його обсягом до 2 млн. тонн.

Цікаво, що, незважаючи на інтервенцію білоруського та польського цукру в Україну, цукрові ринки багатьох країн СНД не насичені, і їхня місткість оцінюється в 1,2 млн. тонн.

Світовий досвід

Досвід країн Західної та Східної Європи переконливо свідчить, що досягнення низької собівартості білого цукру можливе не тільки за рахунок зниження виробничих витрат по всьому циклу вирощування цукрових буряків, включно з освоєнням схеми закупівлі цукрової сировини за фіксованими цінами, а за рахунок підвищення продуктивності, економічності та якості роботи переробника. Йдеться про пряме виробництво не тільки білого цукру, а й інших супутніх йому продуктів: меляси, бурякового жому, цукрового сиропу та ін. Розумне доведення їх до рівня, необхідного споживачеві (меляси — до сухих чи пресованих дріжджів; бурякового жому — до гранульованого жому й т.ін.).

Висновки

Цукор може бути трансформований у великий набір унікальних підсолоджуючих речовин, ароматизаторів та в інші технологічні новації для харчової промисловості. А це значно сприяє досягненню бажаного комплексного результату діяльності як виробників цукрового буряку, так і його переробників.

Тому докорінну реконструкцію і модернізацію українських цукрових заводів слід розглядати також і в контексті створення умов для ефективнішого використання всіх сировинних компонентів, які супроводжують вихід кінцевого продукту. Але, на жаль, крім низького рівня використання переробних потужностей, вітчизняні цукрові заводи характеризуються неналежним рівнем енергетичного й технологічного устаткування. Частка сучасного устаткування становить там не більше 30%, решта – застаріле.

Відтак виробництво цукру в Україні значною мірою не відповідає європейським стандартам. Йдеться, зокрема, про невисокий вихід цукру, втрати при споживанні теплової й електричної енергії, води та ін., що негативно позначається на загальній економічній ефективності виробництва.

Очевидно, що реконструкцію та модернізацію слід здійснити насамперед на тих ділянках технологічного процесу переробки цукрових буряків і наступних супутніх продуктів (сік, сироп, рафінад), де можна чекати принципово позитивного впливу на споживання теплової й електричної енергії. Одночасно досягається істотне підвищення якості як проміжних продуктів, так і кінцевого, а також підвищення економічних параметрів їх виробництва. Важливо також перебудувати ті ланки виробництва кінцевого продукту, які забезпечуватимуть його реалізацію на ринку, а це стосується насамперед розширення асортименту готової продукції цукрових заводів і підвищення їхньої ринкової вартості. Адже реальними споживачами можуть бути не тільки промислові підприємства, які використовують цукор як виробничу сировину, а й ринкова мережа оптової та роздрібної торгівлі. Диверсифікація виробництва цукрової продукції потребує комплексного підходу